Міжнародні відносини

Росія: парадокс акселерації

«Велика гра» трьох геополітичнихих великовагових поїздів - Росії, об'єднаної Європи й США - за чергову перебудову світової політики у своїх інтересах проходить із явною перевагою перших двох. Штати ж, у чинність різних причин, схоже, взяли в ній тайм-аут, що у якихось областях суперництва виглядає навіть як поразка із сумними наслідками для Вашингтона як головного світового арбітра, якимсь він розглядався із часів розпаду СРСР.

Задамося питанням, абстрагуючись від частковостей, які завдання стояли перед всіма трьома учасниками «кавказької гри» після нерозумного, м'яко говорячи (із чим однозначно згодні й у Москві, і в Брюсселі, і у Вашингтоні), рішення Саакашвили прибрати до рук територію Південної Осетії за допомогою спецназу, танків і «Граду»?

Росія давно готувалася до можливої агресії Грузії у відношенні Південної Осетії й Абхазії, у Москві явно завчасно були розписані сценарії свого поводження після початку війни й підготовлені війська на границі, які досить чітко знали, що їм треба робити. Відповідно, і політичний підсумок військової вікторії був заздалегідь прописаний у цих сценаріях - визнання незалежності Південної Осетії й Абхазії. Цей локальний підсумок чітко відповідав ідеології розвитку Росії останнього років - керівництво країни ставило перед собою завдання конвертувати різке посилення свого економічного впливу у світі в геополітичне, частиною якого, як відомо, є військова складова.

Подібний перехід країні був необхідний у тому числі по психологічних причинах, оскільки в Штатах і Європі існувала думка, що з Росією можна поводитися як з державою, що програла війну й здалася на милість переможця (як, скажемо, з післявоєнною Німеччиною), усіляко обмежувати її амбіції й малювати розділові лінії. А в самої РФ на розпад СРСР дивилися по-різному, але завжди як на усвідомлений вибір самої Москви: при Єльцині - як на рятування від економічно «обузных» колишніх союзних республік для прискореної модернізації держави, при Путіні - як на результат слабості керівництва СРСР, на догоду особистим інтересам і образам, що приніс у жертву населення величезної країни, що теоретично могла б і не розпадатися (якщо не явно, те в контексті виступів нинішнього прем'єра ця думка була присутня, чого коштує одна його фраза про «головну геополітичну катастрофу» XX століття, або про те, що ковбаса в інших ситуаціях вторинна).

Виходячи з такого розуміння розпаду СРСР Росія, усе більше міцніюча економічно (на нефтедолларах або металі - ролі не грає, оскільки «чорне золото» - такий же товар на світовому ринку, як комп'ютерні програми або мобильники, а те й більше затребуваний) і зустрічаюча все більша недовіра з боку країн Європи й США через своє несподіване збагачення, - виразно зобов'язана була переглянути й свою роль у світі. Більше того, її до цьому активно призивали багато країн, що потрапили під «міжнародний арбітраж» американців і європейців - держави Латинської Америки, Югославія, Іран, арабський мир... Західні цінності, може, і гарні, але не тоді, коли їх впроваджують «через коліно».

Отже, до початку грузинського вторгнення в Осетію Росія підійшла із чітким усвідомленням того, що її геополітичний статус трохи не відповідає її реальним можливостям, завданням і вазі у світових справах. І за підсумками «п'ятиденної війни» Росія одержала благ по максимуму - знищила військову інфраструктуру й можливість використання проти себе іншими геополітичними гравцями території Грузії на довгі роки вперед, таки легального й зовні абсолютно природного переходу двох дружніх собі територій, що перебували в юрисдикції Тбілісі, у статус незалежних держав, підготувала міжнародний ґрунт для створення в цих республіках своїх потужних військових баз, здатних контролювати ситуацію на всьому Кавказі й навіть за його межами, показала всьому миру, чого коштує загравання малих країн зі Сполученими Штатами й «покупка» місцевих элит Вашингтоном на шкоду традиційним зв'язкам із сусідами.

А заодно й продемонструвала многим бажаючої витворяти з російськомовним населенням, «випадково» оказавшимся залежно від них, усе, що заманеться, що це стає небезпечно. Весь список «малих» перемог Росії від «п'ятиденної війни» довгий - це й сильний «месседж» элитам національних республік у самій Росії, що не коштує «каламутити воду» на своїх територіях, домагаючись сиюминутных вигід грою на почуттях корінних націй, і сигнал до всіх республік колишнього СРСР - ми вам не заважаємо проводити самостійну політику, от тільки американців у неї пускати не треба, і знак усьому незахідному світу - хлопці, ви не самотні, пручайтеся чужому впливу - менше хаосу у вас буде, і ясне посилання самому Вашингтону - час повного домінування Штатів у будь-якій крапці земної кулі пройшло, хочете вірте, хочете ні, але ми вас попередили. Про «енергетичні» перевагах, пов'язаних з очевидним підкресленням єдино гарантованих поставок енергоресурсів на Захід - через територію РФ, говорити в такій ситуації якось незручно, але це теж незаперечний факт.

Про бонуси Росії довелося сказати так багато по двох причинах - по-перше, у середовищі російської ліберальної інтелігенції існує дивна думка про те, що Росія програла у світовій суперечці через Грузію, хоча реальні факти говорять про зворотний; і по-друге, - Москва зі згаданої трійки виглядає головним выгодоприобретателем від «п'ятиденної війни». А як інші двоє?

Європа теж у накладі не залишилася. Перед нею після різкого, що не прогнозировались і не просчитывались скрупульозно, поглинання держав Східної Європи й Прибалтики й відповідного розмивання загальних цілей і самоідентифікації стояло головне завдання - виробити єдність думок у розумінні свого місця у світі, своїх реальних можливостей, потреб, друзів і недоброзичливців, методів поводження на міжнародній арені й ступені своєї вовлеченности в політику держави, до об'єднання континенту старшого партнера, що грав роль, кожної із країн ЄС, - Сполучених Штатів.

Ще були певні амбіції элит кожної із країн Старої Європи - Німеччини, Франції, Великобританії й Італії - на вироблення своєї особливої ролі в новому миропорядке, відмінної від традиційного проходження у фарватері рішень Вашингтона. І війна в Грузії дала цим країнам і ЄС у цілому можливість виявити себе як самостійного політичного гравця, що вирішує або бере участь у рішенні на своїй території (у Євразії) глобальних проблем, оказавшихся не під силу колишньому сюзеренові - США. Більше того, проблем створених Вашингтоном у чинність своєї тупо ковбойської зовнішньої політики - підпорядкування собі всіх країн не перебираючи й обліку місцевих особливостей під порядком обридлим всім гаслом волі й демократії.

Той же президент Франції й головний європейський миротворець у грузинській кризі Николя Саркози спав і бачив, як би йому виявити себе в новому світі, - придумав якийсь Среднеземноморский союз, марну бюрократичну структуру, що не має ніякого впливу не те що б на світові, навіть на європейські справи. І отут - такий подарунок! Германія з її спробами залізти тихою сапою на Кавказ перед «п'ятиденною війною» - за допомогою плану врегулювання ситуації в Грузії міністра закордонних справ країни Штайнмайера, смутно спостерігає за залізною ходою Саркози й Франції по маршруті Москва^-Тбілісі^-Брюссель. Але ж, перефразовуючи персонажа відомо фільму Гайдая, на місці Саркози повинна була бути Меркель. І, безсумнівно, той же Штайнмайер їй на швидких виборах у Німеччині це пригадає.

Одним словом, Європа скористалася з можливості взяти на себе миротворчі функції в дуже складному конфлікті, потенційно здатному перерости якщо не у світову війну, то в дуже холодний мир на планеті із протистоянням ядерних держав і всіма приємними наслідками, що випливають із цієї обставини. І Європа домагається свого - у всякому разі, і перша посередницька зустріч Саркози з Медведєвим, і друга - учорашня, безумовно, успішні для Брюсселя (або Парижа, як дивитися). Інша справа, що Москва явно приграє Саркози, спочатку придумуючи границі для свого компромісу (начебто небажання вводити європейських спостерігачів у буферні зони в Грузії), а потім розсовуючи їх.

Ціль зрозуміла - усіляко продемонструвати усьому світу й Штатам особливо, що, по-перше, господар становища - Росія, і по-друге, що вибір головного переговорщика й партнера Москви в міжнародних справах упав на Євросоюз, а Штати можуть нервово покурити в сторонці, поки дорослі дядьки у своєму будинку вирішують проблеми, створені при активній участі далекого й шкідливого родича - Вашингтона. Європі після її проблем із затвердженням єдиної Конституції й певної кризи в процесі інтеграції, коли далі економічного об'єднання на континенті справа не йде, повторюся, війна в Грузії й миротворчій ролі, віддана Брюсселю за згодою Москви, - найцінніший подарунок.

А що ж Сполучені Штати? Їм при розрізуванні грузинського пирога Росією і Європою залишилися одні крихти. Та й від них першит у горлі. Америка, одержавши жорстокий удар по всіх своїх багаторічних стараннях створити жовтогарячий пояс навколо Росії, не пропонує ніяких конструктивних рішень по грузинській кризі, займаючись, по великому рахунку, крикливством на тему «Росія - імперія зла», посилаючи свого віце-президента в провальну поїздку по Європі й Закавказзю й загрожуючи Москві якимись міфічними санкціями, хоча сама зробила всі, щоб РФ від її - ні в економіці, ні в політику, ні в питаннях безпеки - ніяк не залежала в чинність повної відсутності в цих областях якого б те не було партнерства.

Можна припустити, що логіка в такому поводженні США все-таки є. Наприклад, адміністрація Буша хоче заморозити грузинський конфлікт на парі місяців, щоб кандидат у президенти Маккейн зміг сповна скористатися своїми силовими аргументами в суперечці з «голубом миру» Бараком Обамой, благо, соцопитування говорять про те, що сенатор-республіканець деякі електоральні дивіденди на цьому полі одержав. Тільки от та ж Європа й Росія закінчення виборної кампанії в США чекати не мають наміру й готові, наскільки це можливо, урегулювати грузинську кризу значно раніше дня голосування в Штатах.

І отут уже в Обамы з'являються гарні шанси повернути загублене, побудувавши свою передвиборну риторику на критику зовнішньополітичного курсу республіканців. З іншого боку, і Обама, «купившись» на запропоновану штабом Маккейна передвиборну гру на Грузії й підтримавши позицію адміністрації Буша в цьому конфлікті, надійшов легковажно. Адже він міг з такою ж невимушеністю, з який відправився на передвиборні гастролі в Європу, з'їздити в Москву, Тбілісі й той же Цхинвал, а потім розповісти рядовим американцям, як можна все вирішити по^-доброму, без взаємної гри мускулами й посилки авіанесучих груп до берегів Росії й Америки. Міг, але не зробив. Такі радники. Загалом, якщо США й могли б зіграти якусь позитивну роль у дозволі грузинської кризи, вони этого не захотіли робити, і наслідку такої пасивності будуть безрадісними для Америки поза залежністю від того, хто стане її президентом.

Є й ще один учасник грузинської кризи, про яке в аналітичних розкладах експертів в усім світі говориться або зі співчуттям, але без інтересу, або зі зловтіхою (розраховуючи на поразку США), або без емоцій, - як про чужого небіжчика. Це властиво Грузія, або, точніше, режим Михайла Саакашвили, що програв розв'язану їм же війну й, що втратив у підсумку третина своєї території. Найкраще те, що відбулося із Грузією, пояснюється прикладом з області підліткової психології, назвемо його «парадоксом акселерації».

Живуть собі однолітки на білому світлі, які разом співіснують буквально з ясельного горщика. Як водиться серед дітей, вони постійно сваряться, не уступають другові другові, тискають один іншого при будь-якій можливості, борються в кущах, але при цьому в чинність однакової дитячої слабості не можуть домогтися першості або воно переходить від одного до іншого. Але от у них наступає період полового дозрівання, і один залишається маленьким і щупленьким, а в іншого крім вусиків відростають і здоровенні мускули, косий сажень у плечах з'являється, ріст - під два метри. Але ж правила гри між ними вироблені давно, тому маленький усе намагається піддягти великого, жартує, плічком підштовхує на переменке. А у великому один раз взыгрывают гормони, він розвертається і як трісне по фізії одноліткові здоровенним кулаком. Той - у нокауті, у страшних образах, як водиться. Дружби, зрозуміло, між ними вже ніякий. Зате обоє розуміють - дитинство закінчилося, правила ігри змінилися. Вони ще можуть подружитися, памятуя про спільно прожиті роки, тільки от рівними вже ніколи не будуть.

На жаль, або, навпроти, на щастя, але Росія повзрослела. З'явилися й вусики, і мускули, і сажень у плечах. І під гарячу руку їй уже краще нікому не попадатися.

© 2008 Америка очима українців.